Skip to content

Людство – це одне велике Село, і нам потрібна Людяність…

Людство – це одне велике Село, і нам потрібна Людяність… published on No Comments on Людство – це одне велике Село, і нам потрібна Людяність…

Одна з ознак Людини – це здібність співчувати, і тим, які загинули, захищаючи Україну, і тим, які невинно загинули навіть в Росії, не тільки в Франції, чи США. 

Якщо ми співчуваємо виключно “своїм” чи виключно тим, хто говорить українською – ми не можемо зватись Людьми. Якщо ми співчуваємо виключно всім, окрім свого народу, своїх загиблих героїв, ми теж не можемо зватись Людьми.

Ми – Люди, коли співчуваємо Людям, незалежно від країни, нації і мови, навіть, перепрошую, сексуальної орієнтації. Співчуття – це ознака здорової Людини. Ми не збудуємо українське суспільство на злорадстві загибелі російських дітей.

Слідкуючи за цією трагедією, за цілий день я перечитав десятки коментарів від тих, хто відкрито радів тому, що сталося в Росії з дітьми. Це не Людяність. Я не хочу будувати країну з такими людьми. Я не вірю, що мої очі це читали в коментарях. Я хотів би розбачити фото і відео трагедії, і цих коментарів…

Людство – це одне велике Село, і нам потрібна Людяність. Більше того, ніколи не знаєш, де твоїх дітей чи внуків спіткає Башта Силомська…

Я ставлю себе на місце тих батьків, і в мене віднімає мову… Мій вибір – співчувати, а не злорадіти… Пробачте… Ніколи не думав, що співчуття батькам і сім’ям, чиї діти загинули в пожарі в Кемерово, можуть сприйматися як #зрада національних інтересів, #українофобство, та ще й як звинувачення українського народу у якомусь національному злі… На цьому фоні раджу прочитати книгу Віктора #Франкл “Психолог в концтаборі” (“Сказати життю ТАК”)… Як залишатись людиною в умовах не-людей…

Особисто мені боляче, що є люди, які протиставляють трагедію – трагедії. Проявив співчуття загиблому герою України, ти #русофоб. Проявив співчуття дітям, які невинно загинули в Кемерово, ти #українофоб. Написав українською — не поважаєш російськомовного читача. Написав співчуття російською — питають: “А чому не українською?”

Чому нами так легко стало маніпулювати? Чому нас так легко посварити? Нас, християн, для яких взірцем є, перш за все, Сам Христос і Його любов до людей? Невже #Євангелія втратила спасаючу силу — силу Любові і #Співчуття? Невже для нас, дітей Божих, є щось важливіше за #Євангеліє? Якщо воно не буде на першому місці в нашому розумі і серці, як прояв Божої Любові і до ближнього, і до ворога, то щось інше пануватиме нашим розумом і серцем, руйнуючи вщент наше життя і слідування за Христом.

Ми, #українці, які практично щодня ховаємо загиблих людей, — військових чи мирних жителів, — знаємо, що таке #біль втрати. Наша родина знає, що таке біль втрати через втрату близьких на #Майдан в лютому 2014 р… Декілька моїх друзів, студентів, знайомих загинули в гібридній війні на Сході України — я знаю це почуття втрати не з телебачення і не з книг: плакати, кусати губи, ховатися від людей, і кричати до Бога: “Чому? Навіщо? За що?”… І все ж таки…

Хіба ж не ми перші зараз маємо розуміти біль тих батьків, що втрачають своїх дітей? Неважливо де: в Україні, Росії, Сирії, Афганістані, інших країнах? Хіба не співчуття Людині, як вінцю Божого творіння, а не просто людині за національною чи расовою ознакою, робить нас Людьми? Хіба #Христос помирав на Хресті тільки за людей за національною ознакою? Хіба на Євангелію заслуговує тільки людина за національною ознакою? Хіба Христос говорив на Хресті чи в Гетсиманському саду: спочатку віддайте #Крим, тоді молитимуся за ваших дітей в Кемерово і розповім вам Євангеліє?

І чому деяким з вас, читаючи ці слова, прийшла в голову думка, що я ніби захищаю агресію #Кремль в Україну чи анексію Криму, чи є українофобом? За яким критерієм робляться такі висновки? Критикуй все навкруги і не руш Україну? Критикуй все російське, і не руш українське? Якщо критикуєш владу Росії — ти патріот, а якщо владу України — ти зрадофіл? Такі критерії — самогубні, тому ознака добра і зла прив”язується до раси чи національності, і історія Церкви має страшні чорні сторінки саме через це… Ми хочем продублювати ці сторінки на своєму особистому досвіді?…

Мені здається, що багато християн загралися в інформаційну війну, коли серця стали жорсткими і жорстокими. І якщо серце стає таким по відношенню до людей, навіть до дітей, які невинно загинули, то воно стало давно таким по відношенню до Бога. Не можна говорити, що я люблю Бога, і брата свого ненавидіти. “А хто мій ближній?”, спитаєте ви? 25 березня мій ближній — це тато і мама з Кемерово, які втратили своїх дітей у вогні, спостерігаючи, які вони горіли, і не будучи в силах щось змінити чи втрутитись… І якщо мій ближній — батько з Кемерово, це не означає, що український загиблий воїн і його родина перестала бути моїм ближнім. Якщо ви протиставляєте трагедію трагедії — це, перепрошую, підлість, не-людяність… Ми не маємо права протиставляти трагедію трагедії. Просто не маємо ні духовного, ні морального права перед Богом на це… Це духовне і моральне самознищення…

Якщо ми хочемо, щоб Бог помилував наш народ, щоб зупинив агресію “руського міра”, нам потрібно смиритися перед Богом, смиритися не стільки в тому, що ми говоримо чи робимо, скільки в тому, хто ми є без Нього. А без Христа ми — грішні, підлі, непотрібні люди, які ненавидять один одного за найменшу різницю в політичних поглядах, чи в мовному питанні, тощо, які обов”язково виведуть з-поміж себе “щурячого короля”, що станцює на кістках своїх ближніх і ворогів… але вже сам з собою…

Проявляти #ненависть і з”їдати один одного ми навчилися. Ділится, як народ, починаючи від Петра Порошенка і закінчуючи Надією Савченко — ми навчилися. Ми пересварилися за Трампа і Клінтон, за питання, чи дозволяти носіння зброї в Штатах, чи ні. Банити і обзивати один одного за альтернативні політичні про-українські (!) уподобання ми навчилися: Міхо Саакашвілі чи Юлія Тимошенко? Семен Семенченко чи Андрій Білецький?..

Українці, а чи можемо ми об”єднатися не ненавистю до ворога, а любов”ю до Христа і Його Євангелії, і до тих, хто потребує почути про покаяння і прощення гріхів у Христі, якими би вони не були? Чи не в місії Примирення наше первинне покликання, як Церкви і дітей Божих? Чи не місія Примирення має бути основою нашої соціальної і іншої діяльності? Чи в дружелюбний світ втілився Христос, щоб розповісти про прощення гріхів через віру в Нього? А чи ставив Він передумову сотнику: спочатку звільніть від окупації Палестину, тоді я вздоровлю твого слугу? спочатку виведи свою роту з Палестини, тоді я, Петро, розповім тобі, Корнилію, про Ісуса Христа?

Особисто мені дуже боляче десь в душі, коли добро і зло ототожнюють за національною ознакою. Оскільки я живу і працюю в двох світах: між Росією і Україною, між Сходом і Заходом. І хворих на голову людей хватає скрізь, як і зрілих посвячених християн. І це НЕ залежить від національної ознаки… Бо немає в очах Божих доброї і злої нації. Є грішні люди, які не смиряються перед Христом, і є грішні люди, які смиряються перед Христом, і хочуть уподібнюватись Йому в любові до ближнього і до ворога. Немає злих українців і добрих росіян, чи добрих українців і злих росіян. Є добрі люди і в Україні, і в Росії. І є злі люди, як в Україні, так і в Росії. Коли ми ототожнюємо хоча би на 1 міліметр добро чи зло за національною ознакою, це перший крок до етноциду, який може легко закінчитись геноцидом, про що багато вчить (якщо вчить) нас історія людства в XXI ст…

Вірую, Господи, допоможи моєму невір”ю, змилуйся і прости…

Leave a Reply

Primary Sidebar

Secondary Sidebar