Skip to content

Памяти отцов погибших сыновей…

Памяти отцов погибших сыновей… published on No Comments on Памяти отцов погибших сыновей…

Он медленно, по-старчески, сел на свое место у окна вагона, глубоко вздохнув. Потом так же медленно повернул голову и посмотрел на перрон. Ни январский снегопад или февральская вьюга, ни весенние ветры, ни летние грозы или ноябрьские холодные затяжные дожди не были для нее помехой: каждую вторую неделю в течение многих лет она провожала его в командировки, нежно целуя в губы на прощанье, перед тем, как он заходил в вагон, и каждый раз встречала, бросаясь в его объятия и прижимаясь к нему, как будто он только что вернулся с фронта живым. 

Но не в этот раз и никогда больше, потому что больше никаких командировок. Он уезжает к младшему сыну. Почти полтора месяца тому назад, в четверг вечером, у нее случился обширный инсульт, а в ночь на пятницу к нему в коридор вышел врач и сообщил…

45 лет совместной жизни вспорхнули испуганной и беспорядочно кричащей стайкой птиц… Она любила засыпать у него на левом плече, положив свою левую руку на его правое плечо и теребя мочку его уха, или же нежно накручивая на палец его волосы. Было щекотно, но он терпел, потому что это были ее руки, которые он так любил, которые столько лет заботились о нем. Это были ее руки, хотя и огрубевшие от работы и покрытые глубокими морщинами. Это были ее руки…

Птицы улетели. Вдалеке слышен их замирающий крик, который отзывался режущей болью где-то в глубине грудной клетки… В этот раз перрон был пустым, хотя на мгновенье показалось, что она там, и он даже вздрогнул от этого мимолетного видения. Но нет, все-таки перрон был пустым…

В правом внутреннем кармане зазвонил телефон, который она подарила ему на 40-летие их совместной жизни, попросив внучку установить на звонок мелодию песни “Ты одна, ты такая, я тебя знаю…”. Он посмотрел на экран. Младший сынок. Беспокоится, успел ли он на поезд.

Успел, мой родной, успел. Да, чувствую себя нормально. Инсулин взял, не переживай, недельки на две мне хватит, а там разберемся. Спасибо за молитвы, сынок. Да, знаю, мы с ней встретимся…  Да, и с Мирославом тоже… Знаешь, сынок, я его простил… Хотя своим выстрелом он убил не только Мирослава, но и ее. Господи! Понимаешь? Одним выстрелом – двоих… Но я его прощаю, Женя… Я его прощаю… Не хочу, чтобы мои крылья были связаны, когда придет время улетать с земли на встречу с Ним, с моим сыночком и с моей… Извини, … сейчас…  дай мне минутку [зажал рукой рот и больно прикусил губу, еле сдерживая рыдания]…. С Ним, с Мирославчиком и с моей Катюшой… Поэтому и прощаю…  Да, тебя тоже целую…. Да-да, обещаю успокоиться и не плакать… Утром увидимся. И тебе спокойной ночи, мой родной. Поцелуй внучку в макушку за меня!...”

Поезд тронулся, медленно набирая скорость и увозя его в мартовскую ночь. Но через ночь и к утру нового дня. Через прохладную весеннюю ночь, но к теплой встрече с младшим сыном и его женой, к встрече с любимой внучкой… Она и дальше, наверное, будет продолжать поддразнивать его, как это он в таком возрасте мог напевать своей Катюше – “Ты одна, ты такая, я тебя знаю…”

Теперь каждая ночь и каждый день, каждый час и каждая минута будут отдалять от него тот день и ту ночь, которые вырвали из его жизни Мирослава и Катюшу… Но теперь и каждая минута ночи, и каждый час дня будут приближать его желанную встречу с Тем, Кто простил несоизмеримо больше, будут приближать встречу с его Катюшей и с их первенцем, жизнь которого оборвалась утром 20 февраля. В тот самый день на улице Институтской…


Він повільно, по-старечому, сів на своє місце біля вікна вагона, глибоко зітхнувши. Потім так само повільно повернув голову і подивився на перон. Ні січневий снігопад чи лютнева хуртовина, ні весняні вітри, ні літні грози або листопадові холодні затяжні дощі не були для неї перешкодою: кожен другий тиждень протягом багатьох років вона проводжала його у відрядження, ніжно цілуючи в губи на прощання перед тим, як він заходив у вагон, і кожен раз зустрічала, кидаючись в його обійми і притискаючись до нього, ніби він щойно повернувся з фронту живим.

Але не цього разу і ніколи більше, тому що ніяких відряджень вже не буде. Він їде до молодшого сина. Майже півтора місяці тому, в четвер увечері, у неї стався обширний інсульт, а в ніч на п’ятницю до нього в коридор вийшов лікар і повідомив…

45 років спільного життя знялися вгору сполоханоою і безладно кричущою зграйкою птахів… Вона любила засинати у нього на лівому плечі, поклавши свою ліву руку на його плече і ніжно накручуючи на палець його волосся. Було лоскотно, але він терпів, тому що це були її руки, які він так любив, які стільки років дбали про нього. Це були її руки, хоч і огрубілі від роботи й вкриті глибокими зморшками. Це були її руки…

Птахи полетіли. Вдалині чути їх завмираючий крик, який відгукувався гострим болем десь глибоко в грудях… Цього разу перон був порожнім, хоча на мить здалося, що вона там, і він навіть здригнувся від цього швидкоплинного видіння. Та ні, все-таки перон був порожнім…

У правій внутрішній кишені задзвонив телефон, який вона подарувала йому на 40-річчя їхнього спільного життя, попросивши онучку встановити на дзвінок мелодію пісні “Ты одна, ты такая, я тебя знаю…” Він подивився на екран. Молодший синок. Хвилюється, чи встиг він на потяг.

“Встиг, мій ріднесенький, встиг. Так, почуваюся нормально. Інсулін взяв, не хвилюйся, тижнів на два мені вистачить, а там розберемося. Спасибі за молитви, синку. Так, знаю, ми з нею зустрінемося… Так, і з Мирославом теж… Знаєш, синку, я його пробачив… Хоча своїм пострілом він убив не тільки Мирослава, але і її. Господи! Розумієш? Одним пострілом – двох… але я його прощаю, Женя… Я його прощаю… Не хочу, щоб мої крила були обрізані, коли прийде час відлітати з землі на зустріч з Ним, з моїм синочком і з моєю… Пробач, синку… зараз… дай мені хвилинку [затиснув рукою рота і боляче прикусив губу, ледве стримуючи ридання] ... з Ним, з Мирославчиком і з моєю Катюшею… Тому й прощаю… Так, тебе теж цілую… Так-так, обіцяю заспокоїтися і не плакати… Вранці побачимося. І тобі надобраніч, мій ріднесенький. Поцілуй мою внучку за мене!…”

Поїзд рушив, повільно набираючи швидкість і везучи його в березневу ніч. Але через ніч і до ранку нового дня. Через прохолодну весняну ніч, але до теплої зустрічі з молодшим сином та його дружиною, до зустрічі з улюбленою онукою… Вона й надалі, напевно, буде продовжувати піддражнювати його, як це він у такому віці міг наспівувати своїй Катрусі – “Ты одна, ты такая, я тебя знаю…”

Тепер кожна ніч і кожен день, кожна година і кожна хвилина віддалятимуть від нього той день і ту ніч, які вирвали з його життя Мирослава і Катрусю… Але й тепер кожна хвилина ночі, і кожна година дня наближатимуть його бажану зустріч з Тим, Хто пробачив незрівнянно більше, наближатимуть зустріч з його Катюшею і з їх первістком, життя якого обірвалося вранці 20 лютого. Того самого дня на вулиці Інститутській…

Leave a Reply

Primary Sidebar

Secondary Sidebar